odyn_owl

знову міст
ранковий сірий та похмурий
її хода легка...вона струнка й тонка
весела
схожа на комашку

1.


2.


3.


4.


5.


6.


7.


8.


9.


10.
</a

1.


2.


3.


4.


5.

 http://www.polit.ru/dossie/2009/11/03/komarovsky.html

я сьогодні ховатимуся під столом
точно там...правду кажу вам
тому кому я буду треба нехай мене шукає саме там
там буде моє гніздо
і там я буду ловити лапою яскравих настінних цвіркунів
і кидатися ними з під стола по перехожих клерках
веселі цвірки цвіркунів будуть цвіркати з пастельних сорочко клерків
а їхні павутинки будуть мереживом звісати з комірів і рукавів
я сховався
чи я щось шукаю
а ну так ж цвіркунів
стіл...і папери на столі
зписані дрібним і нерозбірливим поччерком
цей папарі має почерк а почерк має запах
і все це разом пахне- цей запах чути навіть під столом
за вікном мокре листя осені 
осін з обох боків вікна
мені не сумно тут
і я тут не сам

прощання та трохи людей.





( more photos )

море спокійне





( more photos )

Море штормове





( more photos )

До моря
( more photos )

каньйоном



( more photos )

Подорож до Великого кримського каньойну



( more photos )

 "Господь говорит каждой любящей душе: Я был ради вас человеком, если вы не станете ради Меня богами, то будете ко мне несправедливы. Моей божественной природой обитал Я в вашей человеческой природе, так что никто не знал Моей божественной власти и Меня видели странствующим, как всякого другого человека. Так и вы должны скрыть вашу человеческую природу в Моей божественной природе, дабы никто не узнал в вас вашей человеческой слабости и ваша жизнь стала бы божественной, так что не признавали бы в вас ничего, кроме Бога." Мейстер Экхарт

Я мимоволі підслухав телефонну розмову дівчини, яка їхала поруч в автобусі. Дорога  на Судак. Я не знаю хто вона і звідки, і не запам`ятав куди вона їхала, в памяті лишилася лише коротенька частина її розмови, кілька фраз. Ці фрази вргузли мені в свідомості, ніби завязлий в піску автомобіль шофер якого вже змирився з тим що вгруз і перестався боротися з піском. Суть фраз зводилася до того, що вона розпитувала чи стигне для неї вже вечеря і що саме її чекає на вечерю. вечеря..невеликі старанно вмебльовані кімнати, світло що перефарбованим пробивається через штори, відчинені двері на дворик - з старими прсидженими кріслами знятих з автомобіля і виноград...хвиля уяви  відхлинула лишаючи від реальності...вечеря..їжа...думки прокручувалисяв назад...згадував коли я востаннє їв...ранок каньон, печера перепочинок, шматочки чорної шоколадки з печивом, вода...далі вглиб...ранок, світає, свіжість що межує з прохолодою, ретельне прожовування бутерброда, кожен шматочок...ніби дивишся на себе зі сторони і стає смішно від цього ранкового вдумливого жування....день був цікавий, весь час на ногах, пройшли майже весь Великий кримський каньон, купалися в холоднючій воді...”пішки”,”попутки”, “автобуси” мінялися і чергувалися...весь день в дорозі, попередні дні теж були в дорозі...одежа та взтуття були в пилюці...за вікнами проносились поселення і дорога все частіше починала вихилятися серпантинами. Сонце відкидало все косіші тіні за вікном..тут швидко стає темно, а там куди ми їдемо ще швидше...вечір находить..і відгукуючись на ті фрази я розумів що мене ніхто не чекає там куди я їду, не чекають ні люди не вечеря не постіль...і це мені до ідіотизму подобалося, там ну ніііііііііікоооооооооого і нііііііііііічооооооооого не чекає...супер...всі і все зі мною....ми всі разом...туди...я був щасливий....повсякденна тиха та сита монтонність залишилась позаду. тіло наповнювало відчуття сили та свободи...вона вийшла во одному з поселень і зникла у вулиці...дорога продовжувалась...нас чекало мореі і дивна спільнота дивних і дуже різних людей, але ми про це ще не знали...було тільки надзвичайне сильне бажання рухатися туди - в сторону моря і море видавалось чимось на зразок землі обітованної, яка ніколи не давалася просто і життю на якій завжди властива суворість...на захід за сонцем.  

( full sizes )

От старого мира устал, наконец... Аполлинер


Експеримент. В темноті крок за кроком рухатися до обриву - допоки не виникає (а воно поки все таки виникало) бажання зупинитись. страх, інстинкт самосбереження чи форма інтуїції, але зупиняєшся. І тільки повністю зупинившись можна включити ліхтарик і роздивитись. сьогодні два метри, мені здавалося що насправді відстань більша, але все таки зупинився..типова переоцінка можливостей ?!...світло ліхтаря освітлює ці метри - сьогодні моя ціна рівна цим двом метрам темряви. мій страх і бажання жити - разом, нерозривні- лежать жовтою землею під свтлом ліхтаря. світло заспокоює, світ стає зрозумілим, сам для себе стаєш зрозумілим, заспокоюєшся...до слідуючої переоцінки себе, хоча про наступну поки думок нема, не зараз. слідуюча переоцінка себе в майбутньому, десь там поза освітленим клаптем. Зараз ж всі речі набувають ваги, ніби земне притяжіння збільшилось відчутно, але не надто сильно, і тому все трохи поважчало, стало соліднішим і трохи міцнішим. на сьогодні все, більше тут робити нема чого і потрібно повертатись. можна без світла, небезпека минула...темрява втратила свою ворожість. обрежно відшуковуючи ступнями каміння і ямки, вдивляючись в ледь помітні повороти, які швидше вгадуються, ніж проглядаються рухаюся в зворотньому напрямку. на тіло починає дорожним пилом осідати втома. усвідомлюєш що ця втома тобі подобається...раптом  починаєш чути стук власного серця, дивно, воно билося і раніше, але відчув це саме зараз...чи може воно завмерло і не билось...розум протестує, що це не можливо.

 

Пошуки границь власної заземленоті та страхів. Мандрування в макро- і мікро космосах власного "я"...водночас...вперед...тільки вперед...не оглядаючись...жити

Навчитися чесно сприймати реальність...звести чесність до необхідної умови виживанняі та існування...бачити і відчувати...співжиття з власною фантазією